Як хвороба знищила кар’єру Мухаммеда Алі і чому він не пішов раніше

3 червня 2016 року не стало Мухаммеда Алі. З моменту його відходу минуло вже 10 років, але непорушний статус ікони боксу залишається з ним і зараз.

Ні для кого не секрет, що легендарний боксер багато десятиліть страждав від хвороби Паркінсона. Формально, причиною його смерті стала не сама недуга, проте саме Паркінсона послабив організм Алі настільки, що той не зміг подолати інфекцію і помер від септичного шоку.

До дня смерті Мухаммеда Алі вирішили розібратися в тому, що призвело до страшної хвороби і чому він продовжував боксувати, розуміючи, що з ним вже далеко не все гаразд.

Триллер у Манілі

Коли йдеться про хворобу Паркінсона у Алі, думки експертів та вболівальників поділяються. Тут є умовно два табори. До першого належать ті люди, які стверджують, що недуга виникла внаслідок накопичувального ефекту.

На користь цієї теорії говорить те, що найвеличніший боксер у принципі сповідував такий стиль, який сам собою передбачав отримання постійної шкоди. На їхню думку, систематичні травми та мікроструси рік за роком підривали здоров’я боксера.

Якою б швидкістю і маневреністю не мав екс-чемпіон світу, навіть у свої найкращі роки він зловживав глибоким захистом за щільним блоком біля канатів. Хтось може сказати, що удари в блок не є критичними для здоров’я, але такі люди, швидше за все, ніколи не вдягали рукавички і не намагалися так захищатися хоча б кілька раундів. Удари, а тим більше удари важковаговиків, прошивають будь-який блок, і навіть кінетична віддача від таких атак має свій згубний ефект.

Безумовно, така манера оборони Алі мала залишити свій відбиток на стані головного мозку. Тим більше, подейкували, що у тренувальних таборах він міг захищатися подібним чином 12-15 раундів, просто змінюючи спаринг-партнерів одного за одним.

Якщо дотримуватися саме цієї точки зору, то подібна симптоматика має переслідувати безліч боксерів, оскільки умовно 15-20 років у середньому на професійному рингу апріорі передбачають ушкодження головного мозку, незалежно від стилю того чи іншого бійця.

Тому багато хто є прихильниками ідей другого табору. Тут впевнені, що Мухаммед у ході кар’єри пройшов кілька точок, які стали тригером у розвитку хвороби.

Перший з них стався 1975 року на Філіппінах. То був третій бій із Джо Фрейзером, який увійшов в історію під назвою «Триллер у Манілі».

Getty Images/Global Images Ukraine

Тут важливо розуміти контекст тієї сутички. Особистий рахунок між Алі та Фрейзером був 1:1. Джо завдав поразки Мухаммеду ще під час їхнього першого бою, в 1971 році, то був лише третій бій Алі після трирічного простою і багато хто вважав, що тоді боксер просто занадто рано вийшов на такого суперника, як Фрейзер.

Вже 1974 року Алі взяв у кривдника реванш, а потім прибив і Джорджа Формана під час легендарного «Грохота в джунглях». По суті, той час, якщо так можна сказати, був останнім періодом прайма для Алі.

І ось, 1975 року організовується трилогія з Фрейзером. У команді Мухаммеда були переконані, що чемпіон впорається з Джо і вважали, що останній уже закінчився як боксер унаслідок багатьох важких боїв.

Сам Алі був вірний собі і розкручував бій за допомогою треш-току. Якщо перед попередніми дуелями з Джо Мухаммед не переходив певну межу, то тут всі горезвісні червоні лінії були стерті.

Легенда боксу відкрито називав Фрейзера «тупою горилою». Його перфоманс, під час якого він бив гумову копію мавпи, порівнюючи ту з Джо, принесла багато особистого душевного болю його супернику.

Пізніше Фрейзер скаржився на те, що його дітей буллили в школі саме через історії пов’язані з Алі і це саме те, за що Джо так ніколи і не пробачив свого зіркового суперника.

Отже, градус протистояння був справді високий. Але спекотно було й у буквальному значенні. У залі «Колізеум» не працювали кондиціонери. Температура під софітами перевалила за 40°C за моторошної вологості і те, що почалося разом із гонгом, можна назвати не поєдинком топ-боксерів, а просто тотальним взаємознищенням.

У перших раундах Алі виправдовував статус лідера. Так, Фрейзер був вірним собі і постійно нависав на опоненті, переслідуючи його на кожному квадратному сантиметрі рингу. Однак це не давало належних плодів. Знаменитий лівий гак із наскоку не проходив.

Затяжні серії Фрейзера Алі нейтралізував фірмовим захистом за блоком на канатах, після чого вибухав результативними серіями. Здавалося, що в цьому ключі пройде весь бій. Але Джо гнув своє невтомно і, потихеньку, його прямолінійний, але дуже важкий стиль почав приносити плоди.

Він тримав удари опонента, а сам все частіше починав доносити свої атаки в ціль. Далі сталося те, на що не чекав майже ніхто. Мухаммед прийняв бій, який нав’язував Фрейзер і фактично вплутався в розміни. Складно уявити, який урон в цей момент зазнавали ці двоє.

Проте воля Фрейзера до перемоги і гордість Алі не дозволяли капітулювати ні одному, ні іншому. Після кожної перерви обидва піднімалися зі своїх кутів і з наполегливістю смертників йшли за перемогою. Як колись сказав Джордж Форман: «Тоді ми билися, а не виходили за грошима». І чорт забирай, це був саме той випадок.

Тут справа була не в грошах і не в титулах, а в чомусь більш особистому. Обидва боксери прийняли на себе величезну кількість ударів, які, мабуть, могли в минулому пропустити за 3-4 бої разом узятих. Все це сталося, як говорилося вище, у жахливих погодних умовах.

Не дивно, що, завершивши 14-й раунд, Алі попросив своїх кутових зрізати з нього рукавички та закінчити бій, але тоді кут Мухаммеда проігнорував це прохання підопічного. Буквально за кілька секунд стало відомо, що команда Фрейзера зняла боксера з бою і не дала йому вийти на фінальний раунд.

Getty Images/Global Images Ukraine

Джо не бачив одним оком, а другий вже був близький до того, щоб закритися повністю. У перерві Фрейзер не зміг визначити скільки пальців йому показував тренер. Незважаючи на це, він вимагав продовження сутички, але Едді Фатч лише м’яко сказав йому, що все скінчено і що ніхто й ніколи не забуде, що сталося в рингу цього дня.

Згодом Фатч зізнавався, що ніколи не шкодував про рішення зняти Фрейзера з 15-го раунду, наголошуючи на тому, що він не хронометрист, а тренер. Думку наставника не змінили й ті самі чутки, за якими Алі був готовий відмовитися від продовження після 14-го раунду.

Сам Мухаммед зізнавався, що у цьому бою відчував близькість смерті:

«Я ніколи не був ближчим до смерті», – сказав Алі.

Як би там не було, великий чемпіон здобув перемогу. Але багато хто вважав її справді пірровою. Алі в цій сутичці пропустив безліч важких ударів. Швидше за все, перебуваючи в рингу, він і сам не міг усвідомити, наскільки щільні атаки Фрейзера досягали мети.

На користь цієї версії свідчить і те, що проведення бою в Манілі не передбачало допінгових перевірок. Відповідно, обидва боксери могли прийняти стимулятори, які допомагають тримати удар під час поєдинків. Насправді ніхто і ніколи не дізнається, чи скористався хоч один із них цим. Але сам факт цього, а також кількість пропущених ударів, залишає, як мінімум, простір для роздумів.

Бій з Ерні Шейверсом

Getty Images/Global Images Ukraine

Що могло бути гіршим, ніж важкість поєдинку з Фрейзером? Тільки те, що після того бою Алі не відновився, але вже в лютому 1976 року, менш як через чотири місяці, він знову вийшов у ринг. До травня того ж 1976 року він бився ще двічі. Так, поєдинки з Копманом, Данном і Янгом не були такими вимотуючими, але організм вже 34-річного важкоатлета не мав можливості відновитися.

У вересні Алі вийшов у ринг вже на четвертий бій 1976 року. Цього разу він втретє побився з вкрай незручним для себе Кеном Нортоном і після 15-ти раундів здобув перемогу рішенням суддів. Однак багатьом було очевидним, що вердикт був не найчеснішим. Більше того, згодом сам Алі визнав, що перемогу у тій сутичці йому подарували.

Але навіть це не змусило Алі якщо не задуматися над завершенням кар’єри, то хоч би над короткою паузою. У травні 1977 року він б’ється з Альфредо Євангелістою, а ще через чотири місяці, у вересні, приймає бій із грізним Ерні Шейверсом.

Боксер, на прізвисько Чорний руйнівник, повністю виправдовував свій нікнейм. 33-річний алабамець на момент протистояння з Алі мав в активі 54 перемоги, 52 з яких були достроковими.

Сам Мухаммед пізніше зізнавався, що взагалі не зрозумів, навіщо взяв бій із Шейверсом на пізній стадії кар’єри. Очікувано для багатьох експертів, але не для самого Алі, бій пройшов важко. Коли стартовий тиск чемпіона зійшов нанівець, Шейверс доставив йому безліч проблем. У другому раунді він вразив його.

Протягом усієї битви Ерні йшов уперед і пробивав захист супротивника. У чотирнадцятому раунді Алі був близьким до дострокової поразки, але вистояв, а в 15-й трихвилинці на морально-вольових пішов уперед і впевнено забрав кінцівку. Можливо, цей заключний спурт також вплинув на рішення суддів, які перемогли Мухаммеда.

Однак багато хто не сприйняв цей вердикт. Дивлячись на статистику ударів, можна зрозуміти чому. Шейверс викинув за бій 878 ударів, 266 з яких припали до мети. На рахунку Алі було 709 ударів та 208 точних атак. Відповідно, Ерні був кращим і за кількістю, і за якістю. Як би там не було, переглядати рішення, мабуть, ніхто не став.

Факт був лише в тому, що Мухаммед Алі у віці майже 36 років пропустив 266 ударів від Ерні Шейверса, який згодом посів 10 місце в рейтингу топ-100 найкращих панчерів в історії. При цьому 208 із цих 266 ударів були силовими. Так що, можливо, мають рацію ті, хто каже, що бій з Шейверсом став для Алі по-справжньому фатальним і позбавив його останніх крихта здоров’я і перетворився на точку неповернення на шляху до хвороби Паркінсона.

Глухота до медицини та безславний кінець

Бій із Шейверсом призвів до великих зрушень у команді Алі. Після цієї сутички її лави залишив лікар боксера Ферді Пачеко.

«Поєдинок проти Ерні став для мене останньою краплею. Після бою я отримав медичний висновок про те, що нирки Алі буквально розвалюються. Замість того, щоб фільтрувати кров, вони пропускали її, і вона потрапляла в сечу».

Йшлося про серйозні проблеми зі здоров’ям. Я написав чотири листи – Алі, його менеджеру, тренеру та його дружині. Ніхто мені не відповів. Тоді я вирішив, що мене схопить. Я не хотів бути частиною того, що відбувається, частиною публічного вбивства», – згадував Пачеко.

Ферді був одним із небагатьох, хто справді переживав саме за Алі, а не за його гроші, але саме його Мухаммед і не став слухати. Натомість боксер, який оточив себе зграєю нахлібників, відмовлявся приймати реальність і через п’ять місяців після Шейверса вийшов на бій із Леоном Спінксом.

Getty Images/Global Images Ukraine

Останній був олімпійським чемпіоном, але мав мінімальний досвід у професіоналах. Тому Алі небезпідставно вважав, що зможе впоратися з 25-річним противником.

Проте бій зі Спінксом було провалено. Після Алі визнавав, що ця поразка завдала йому найбільшого болю. Самолюбний чемпіон жалкував про те, що поступився боксеру з досить мізерними навичками.

Мухаммед свідомо віддав опоненту першу половину того бою, розраховуючи зім’яти його в другій, але раптово зрозумів, що сил і свіжості на решту бою вже немає, що й спричинило невдачу. Це був серйозний сигнал від організму, що від колишнього Алі нічого не залишилося.

Незважаючи на це, Мухаммед примудрився взяти реванш. Повторна зустріч із Спінксом пройшла через сім місяців. Алі підійшов до підготовки максимально якісно, явно бажаючи поквитатися з кривдником. Спінкс навпаки, купався в променях слави і постійно порушував режим. У підсумку Мухаммед переміг рішенням суддів, повернув звання чемпіона світу і оголосив про завершення кар’єри.

Здавалося, ось він, підходящий фінал великої кар’єри. Алі закрив хворобливу поразку, плюс ставши першим боксером в історії, якому тричі вдавалося завоювати титул у королівському дивізіоні.

Але ця ідеальна картина протрималася недовго. Незабаром після виходу зі спорту Алі зіштовхнувся із суворою реальністю. Боксер зазнавав серйозних фінансових труднощів. Нажитий за роки кар’єри капітал витікав як вода. Оточення Мухаммеда було далеко не чисто на руку і безсовісно його обирало, та й сам боксер любив усі атрибути лакшері-життя.

Тому немає нічого дивного в тому, що перед Алі постало питання повернення в ринг. Тут на горизонті замигтів злий геній промоутерського бізнесу Дон Кінг. Той запропонував Алі $8 млн за бій зі своїм клієнтом Ларрі Холмсом, на що той погодився, після чого розпочалася підготовка до камбеку.

Насамперед Мухаммед мав пройти глибоке медичне обстеження. Його результати були шокуючими. Шлуночки головного мозку були збільшені. Крім того, неможливо було і приховати явне уповільнення мови у Алі. Боксер не пройшов низку простих тестів, що вказувало на неможливість видачі йому ліцензії.

Проте якимось чудовим чином Мухаммед отримав медичний доступ (тут залишається відкритим питання корупції) і вийшов у ринг із піковим Холмсом.

Ларрі не прагнув знищувати майже 39-річного ветерана, який був явно хворий навіть візуально, але Алі був настільки слабкий, що Холмс перебивав його, працюючи навіть неохоче.

Екс-чемпіон світу вийшов на той бій із явною зайвою вагою. Неозброєним поглядом було видно проблеми з рефлексами, швидкістю, реакцією. Чи не з перших хвилин Алі перетворився на легку ціль. Тому не було нічого дивного в тому, що саме в цій сутичці Мухаммед зазнав своєї першої дострокової поразки на професійному рингу.

Кут Алі не випустив його на 11-й раунд. «Я головний секундант! Я вимагаю зупинити бій», – волав тренер Алі після 10-го раунду.

Мухаммед вже не був у тому стані, щоб чинити опір такому рішенню тренера, та й особливого бажання робити це у нього не проглядалося. Після тієї сутички в організмі ветерана було виявлено потужний коктейль із заборонених препаратів, який очевидно використовувався ним під час підготовки до бою з Холмсом.

Епітафія впертості

Мухаммед Алі зав’язав із боксом, коли цей спорт вже практично остаточно забрав у нього нормальне життя. Проблеми з мозком були очевидними. Загальмованість мови та безліч інших деталей вже відверто впадали у вічі. Через три роки після багамської ганьби, 1984-го, лікарі видали офіційний діагноз — синдром Паркінсона.

Найвеличніший виявиться замкнений у своєму тілі, що слабне, ще на тридцять два роки. Він мовчатиме там, де колись здригався весь світ від його криків «Я король!», і ледве утримуватиме тремтячими руками олімпійський смолоскип над Атлантою 1996-го.

Через 10 років після його смерті на пізню частину кар’єри Алі можна дивитися точно не з осудом, але безумовно з тяжким співчуттям. Навіть такий некрасивий фінал не може відібрати в Алі його велич. Але вся ця історія змушує тримати в умі прописну істину – йти треба вчасно.