Олег ІСЛАМОВ: «Було важко, аж до того, що доводилося мочитися кров’ю»

Сьогоднішній гість «Старої школи» – легендарний капітан того самого «Сокола», який у 1985-му здобув бронзу чемпіонату СССР. Олег Ісламов почав виступати за провідну хокейну команду України в 1972-му, ще коли вона іменувалася «Динамо» і провів загалом 13 сезонів (602 матчі, 106 голів + 85 асистів). В цьому інтерв’ю Sport.ua Олег Хамітович розкрив деталі внутрішньої кухні того «Сокола», розповів про вражаючі навантаження Анатолія Богданова, про те, як радість тріумфу затьмарила особиста трагедія і про те, як тривалий час грав у Німеччині. Але почав наш співрозмовник цю розмову зі спогадів про батька.

«Тато в мене татарин, мама – українка»

– Так вийшло, що Міхаіл Якушин запросив мого тата, Хаміта Ісламова, в московське «Динамо», – бере слово Олег Хамітович. – Але пограти під керівництвом Міхаїла Йосиповича батькові не судилося. Він виступав за дубль, у якому на той час грав також юний Лев Яшин. Тато взяв участь в історичному поєдинку, коли Яшин пропустив гол від воротаря суперників. Сонце засліпило. Саме після того матчу Лев почав постійно грати в кашкеті. Власне, після проведеного сезону татові пропонували залишатися в «Динамо» й у наступному. Але він мав характер справжнього спортовця. Вирішив, що краще бути першим хлопцем на селі, ніж перебувати в затінку у місті. Тому й повернувся до Новосибірська. А взагалі батько був чотириразовим чемпіоном рф з хокею, грав на позиції оборонця. Татові пощастило пограти зокрема проти таких легенд, як Всеволод Бобров.

– Виходить, ви пішли по стопах батька.
– Так, тим паче, що тато тренував команду, постійно приводив мене в роздягальню. Я сиджу в кутку, міряю форму, ковзани. До речі, тоді ж як точили леза для ковзанів? Затискали в табуретці і шурували бруском. Шоломи тоді були, немов у танкістів. Труси не мали захисту взагалі. Та форма ще й важчезна була, виготовлена на основі повсті. Людина потіє, набирається волога.

– Судячи з імені тата, корені у вас не слов’янські.
– Тато в мене татарин, мама – українка, дівоче прізвище Архипенко. Я теж став українцем після того, як переїхав до Києва. Живу тут з 1972-го, тобто 53 роки.

– Читав, що ще будучи гравцем «Сибірі», 18-річним ви могли потрапити в збірну СССР. Це правда?
– Так. У «Сибірі» я грав у трійці з Серьогою Яковлєвим і Олегом Смирновим. Я був центрфорвардом. Наша трійка виглядала дуже пристойно. Ось нас трьох у збірну й викликали. Втім, перед Новим роком ми трохи натворили. Виступаючи вже за основу «Сибірі», 2 січня мали виїжджати в Барнаул на матч молодіжної команди. Ми прийшли до автобуса трохи напідпитку. Не дивлячись на те, що команда без нас була приречена на поразку, тренер Віктор Звонарьов відчепив нас. Ми, правда, до Барнаула добралися своїм ходом, на потязі. Там вибачилися, вийшли і перемогли 4:1. Наша ланка, здається, три шайби організувала. Грали на відкритому стадіоні, при температурі десь -40. Але потім нас одначе вичитували на педраді. Олегові Смирнову пробачили, бо в збірну він викликався раніше. А мене покарали і не випустили до Москви.

«Богданов втік з Саратова, я – з Новосибірська»

– Як ви потрапили до Києва?
– Навесні 1972-го грали матч молодіжного чемпіонату СССР в челябінському Палаці спорту проти горьківського «Торпедо». У них теж тоді виступали люди з дорослої команди. Але ми своєю ланкою Яковлєв – Ісламов – Смирнов обіграли їх 5:0. Я закинув всі п’ять шайб, причому в першому ж періоді. Зустріч судив київський рефері Ігор Осипчук. Ще під час першої перерви він до мене підійшов, представився. І сказав, що хотів би запросити мене в тоді ще київське «Динамо».

Найцікавіше, що в другому періоді я травмувався. Лід тоді був м’який, на розкатці в окремих місцях утворилися щілини. Потрапила мені в неї нога, коли біг за шайбою. Суперник ще підштовхнув мене ззаду. Почув хруст – все, перелом. Мені вдягнули гіпс і два заключних матчі дивився з трибуни. До того лідирував у списку бомбардирів, але в цих двох матчах мене обійшов Володя Попов, котрий потім грав за ЦСКА, а потім асистував Вікторові Тихонову як тренер.

Додому повернувся на милицях. Гіпс стиснув мені ногу, та вся посиніла. Мама викликала швидку, мене забрали до лікарні. Валентин Уткін, який тоді був тренером київського «Динамо», телефонував мені вже туди. Медсестра прибігає: «Олеже, тебе до телефону». Сильно здивувався, коли почув Валентина Павловича. «Ми вже знаємо, – каже він. – Але чекаємо тебе в Києві». «Валентине Павловичу, приїду. Але як ви мене тут знайшли?» – питаю. «Ти забув, що наша команда називаються «Динамо»?» – сміється Уткін.

Лютий 1973-го. Олег Ісламов стоїть шостий зліва

– Які були перші враження від потрапляння в київську команду?
– Одночасно зі мною тоді запросили Анатолія Богданова. Ще як гравця. Так вийшло, що нас обох півроку не могли заявити. Причина проста: Анатолій втік з Саратова, я – з Новосибірська. Ніхто цього просто так залишати не хотів. Разом з тим, мене влаштували в Київський інфіз, вирішилося питання зі строковою службою в армії. Зрештою, «служити» міг і якби залишився в Новосибірську. Втім, звичайно, я був задоволений: всі умови, команда з амбіціями, дуже красиве місто. Після Новосибірська це було щось надзвичайне.

Того року в Києві не було льоду. Льодову підготовку «Динамо» проходило в Запоріжжі. Я ж залишився, бо здавав вступні іспити. То ходив тоді на всі спортивні події – і на футбол, і на водне поло, і на реґбі. У нас нічого схожого не було. Після того, як поступив в інститут, сам приїхав у Запоріжжя. До речі, там тоді ще й команда непогана була – «Дніпроспецсталь». За неї якраз тоді виступав Олександр Фадєєв, тоді він закінчував кар’єру, пізніше Олександр Михайлович стане асистентом Богданова у «Соколі». Вони з Анатолієм Васильовичем були друзями, в Саратові в одній ланці грали.

«Дружина здивувалася: «Чому в дивані немає ніжок?»

– Наскільки важким був процес адаптації до нового колективу?
– Я приїхав у липні, 19 мені виповнилося через місяць. Жив на базі «Динамо» на Салютній. Ця двоповерхова будівля досі залишилася. Підготовку до сезону розпочав ще з «Сибір’ю». Команда в Києві тоді була вікова. Але дідівщини в нас не спостерігалося. В обоймі було 19 чи 20 хокеїстів. То з урахуванням двох воротарів. З молодих гравців був 21-річний оборонець Вася Фадєєв і мій ровесник Сашко Давиденко. Крім нього, з місцевих хлопців тоді ще виступав Юрко Павлов. Сашкові Сеуканду, який прийшов у грудні 1972-го, було 22, Толі Ніколаєву – 24. А поряд з ними старожили калібру Колі Кулькова, Володі Альошина, Юрія Крилова, Віктора Мосягіна, Анатолія Рябиченка. Тренером у нас тоді був Ігор Шичков, я йому дуже вдячний. Ігор Олексійович мені молодому сильно довіряв.

Анатолій Степанищев, Юрій Шундров, Анатолій Дьомін, Олег Ісламов

– Але попрацювали ви під його керівництвом недовго, трохи більше року.
– Збіг обставин. У нас був виїзд до Казахстану – в Алма-Ату і Усть-Каменогорськ. Зіграли там добре: три матчі виграли, один завершили нічиєю. Після того їдемо в Саратов. Місцевий «Кристал» тоді був дуже сильний, за підсумками того сезону він вийшов у вищу лігу. Беремо в них у двох матчах три з чотирьох очок. І виходимо на перше місце. Але відразу після матчу не змогли через погодні умови вчасно вилетіти до Києва. Майже добу провели в аеропорту. Благо, нам тоді дали розкладушки, спали в одязі. Додому повернулися втомленими, а всього через добу – нова серія з чотирьох матчів проти свердловського «Автомобіліста» і липецького СКА МВО. Суперники дуже міцні.

Вже пізніше Шичков мені сказав: «Моя помилка тоді полягала в тому, що відпустив команду на ту добу додому». Хлопці ж практично всі одружені, постійно жили на базі, виїзди тривали по сім-дев’ять днів. Звісно, люди відпочили з дружинами. А після того програємо всі чотири домашніх матчі й Ігоря Олексійовича зняли. Дуже шкода було, бо він і дядько класний, і тренер хороший. Він мені, до речі, хотів трикімнатну квартиру дати. Але з умовою, що до мене з Новосибірська переберуться батьки. Та мама не захотіла, адже брат виступав вдома, за «Сибір». Не хотіла його одного залишати. То Шичков вибив мені однокімнаткну квартиру. Оскільки був ще холостий, цього мені вистачало. Мало хто в моєму віці тоді мав своє житло. Молоді жили на базі. Разом зі мною на початку 1974-го таких четверо було. То потім всі ці хлопці жили в мене вдома на Березняках.

До мене це було житло Анатолій Ніколаєва. Коли він одружився, йому дали дві кімнати, а я в’їхав замість нього. Важливо, що Толя залишив мені всі меблі. На дивані ми вчотирьох спали поперек. Зламали там ніжки. Пізніше, коли одружився і привів у квартиру дружину, вона відразу здивувалася: «Чому в дивані немає ніжок?»

«У Польщі продав обручку»

– Після Шичкова «Сокіл» очолив Володимир Єгоров…
– В мене з ним взагалі не склалося. Не склалося тому, що він з собою привіз хокеїстів п’ять. Оскільки я був наймолодший, він мене й посунув. При Володимирі Кузьмичі я по суті не грав. На моє щастя, Єгоров на посаді не затримався. Результату команда не показувала, тренера й прибрали. Запити були чималі, але вони не виправдовувалися.

Взяли на місце Володимира Кузьмича іншого Єгорова – Анатолія Олександровича, який до того п’ять років пропрацював у Польщі. Валентин Уткін тоді сказав новому тренерові: «На нього не дивися, він іде в армію». Ось і почав я сезон на лавці. Перші матчі ми програвали. «Кого ви ставите? У вас нападник на лавці сидить», – сказав на емоціях Єгорову основний на той час воротар Валера Голдобін. Анатолій Олександрович прислухався. Я почав грати в одній ланці з Толиком Даньком і Сашком Гончаренком. Виходило непогано. Пригадую, як грали на Кубок в Сіверськодонецьку з пітерським СКА. Поступилися 2:4, але обидві шайби були на моєму рахунку.

Одним словом, не знаю, як би у нас з Анатолієм Єгоровим вийшло, якби ми не поїхали перед наступним сезоном на 24 дні в Польщу. Тренувальний процес був дуже пристойний, ми зіграли багато товариських матчів по всій Польщі. Але коли поверталися назад, сталася прикрість, про яку вам в усіх фарбах і дуже правдиво розказав наш масажист Ваня Пузиревич. Додам лишень, що нападника Борю Пономарьова за підсумками тієї історії на п’ять років посадили. У білорусі строк відбував. Пізніше, коли приїздили на виїзний матч до Мінська, привезли Борі ключки. Передали, щоб було чим грати, бо він на зоні хокей організував. А Єгорову просто довелося піти.

Читайте також: Іван ПУЗИРЕВИЧ: «Шайба пробила шолом і проламала Шундрову скроневу кістку»

– Ви тоді нічого з Польщі не везли?
– Я був молодий, ще багато чого не знав. Може, це мене й врятувало. Вже був одружений, але ще про ці закупки не знав. Лише обручку тоді продав. Іменну, на якій біли вигравіювані наші з дружиною імена. Купив за ті гроші джинси та інші дефіцити собі і коханій. Дружина за обручку, звісно, образилася, але я швидко таку ж придбав. У нас дуже міцні почуття з юних років і понині. Ми з Новосибірська разом приїхали. Кохана тут закінчувала медінститут. Не без проблем, бо переводити не хотіли. Я сам прийшов до ректора, сказав, що гравець «Сокола», що хочу тут грати, але з умовою, що дружина зможе завершити навчання. Мені сказали, що тут таке не проходить. Допомогло те, що «Сокіл» входив у товариство «Зеніт». Я розповів про проблему керівнику українського представництва Анатолієві Білоусову. Щойно дізнавшись, що є така проблема, він сказав: «Олеже, навіть не хвилюйся, все вирішимо. Нехай дружина приїжджає з документами до Києва».

Білоусов і для мене створив сприятливі умови для навчання: влаштував у вузі з вільним графіком відвідування. Приходив в інститут, коли мав час – здавати заліки й екзамени. Так за чотири роки вищу освіту й отримав, хоча в усіх брошурах написано, що вчився я вісім років. Насправді то ті хлопці, які вчилися заочно, через збори не мали змоги вчасно здавати сесії, тому процес розтягувався замість п’яти на вісім років.

А з дружиною ми з юних років, вже понад 50 років разом. Познайомилися на танцях. Я тоді навчався в політехнічному технікумі, а вона закінчувала десятий клас. В 1974-му ми одружилися. Позаторік відсвяткували золоте весілля. Виховали двох доньок – 1977-го і 1983-го років народження. Нині вже маємо двох внуків і внучку. Старша донька пішла по стопах мами – стала медиком.

Олег Ісламов з донькою

«Як так?! Звідки ви взялися?!»

– Повернемося одначе до тогочасного «Сокола». Після відставки Анатолія Єгорова варіант з Анатолієм Богдановим виник відразу?
– Ні. Збіг обставин. Другим тренером у Єгорова працював Валентин Уткін. Він почав домовлятися зі старшими хлопцями, щоб ті підтримали його кандидатуру на роль головного. Втім, так вийшло, що в цей час через травму не міг грати і тренуватися Анатолій Богданов. Знаючи, наскільки він відповідальний, керівництво запропонувало тимчасово готувати «Сокіл» йому. Анатолій Васильович відразу запросив собі в помічники Олександра Фадєєва, котрий працював у Дніпродзерджинську (тепер Кам’янське – авт.). Минуло трохи більше двох років і зі старожилів у команді залишився лише я. Коли ми виходили у вищу лігу, в сезоні-1978/79 в «Соколі» буди ще Володя Бабашов і Сашко Сеуканд. Але потім пішли і вони.

– З виходом у вищу лігу, мабуть, збільшилася й оплата праці?
– Основний оклад ми отримували в міській раді товариства «Зеніт» – 250 рублів. Доплати розміром 10 рублів отримували за звання майстрів спорту, які отримали за вихід команди в півфінал Кубка СССР в 1979-му, де поступилися на «Крижинці» московському ЦСКА. Крім того, всі гравці були влаштовані на розмаїтих підприємствах Києва. Звісно, це нелегально. Преміальні за перемогу складали по 100 рублів. Коли вдавалося перемагати ЦСКА, «Спартак» чи «Динамо» – платили по 150. Ще вагоміше оплачувалися міжнародні матчі. Так, товариські, але за перемоги в них ми отримували по 200 рублів. Ми очікували змоги зіграти за кордоном з особливим нетерпінням. Перемагали там постійно.

Пригадую, як восени 1979-го вперше поїхали у Фінляндію. Виграли там всі чотири матчі. Зокрема перемогли 3:2 у Гельсінкі «Йокеріт», котрий напередодні переміг олімпійську збірну США. Перекладач, якого звали Пекка, перед матчем пророкував, що «Йокеріт» нас розірве. Але ми були мотивовані подвійно – і грішми, і тому, що грали за свій престиж. За «Йокеріт» тоді виступав Коля Макаров, оборонець, старший брат Сєрґєя Макарова. Він після матчу був шокований: «Як так?! Звідки ви взялися?! Ви ж щойно у «вишку» вийшли і відразу в такої команди виграєте». Коля ж не знав, що Богданов перед матчем зайшов у роздягальню зі словами: «Виграєте – дам завтра півдня походити по Гельсінкі». Іншої мотивації нам було й не потрібно (сміється).

Олег Ісламов і Анатолій Дьомін

– А ЦСКА «Сокіл» вперше обіграв у 1979-му і той матч, який завершився з рахунком 7:6 досі залишається одним із найкращих у клубній історії.
– Це була пізня весна. До завершення сезону мали зіграти два матчі – після армійців ще «Салават Юлаєв». Ми з «Салаватом» боролися за виживання. Якщо програвали ЦСКА в Києві, мусили в Уфі брати бодай очко. Розуміли, що це буде складно, адже суддівство буде «прихваченим». Знаю, що керівництво «Сокола» намагалося домовитися з ЦСКА. Але отримало відповідь: «Ми в ці ігри не граємо». Вони взагалі були шоковані від такої пропозиції. Правда, не знаю, чим хокеїсти ЦСКА напередодні матчу в Києві займалися. Вочевидь не лише спали в готелі. Зрештою, нас це не цікавить. Ми перемогли, Серьога Давидов забив переможну шайбу. Після того в Уфу їхали окриленими, перемогли засмучених хокеїстів «Салавата» 7:6. А з наступного сезону питання виживання нас вже не цікавило. «Сокіл» прогресував і з кожним роком ставав міцнішим.

«Хлопці ледь не опинилися на шляху ракети»

– Про навантаження, які давав Анатолій Богданов під час зборів, досі ходять легенди…
– Було важко, аж до того, що доводилося мочитися кров’ю. Вважаю, що то був трохи перебір. Одного разу виїхали ми в Берегове, на Закарпаття. Умови в готелі були чудовими, поряд басейн. Але начальник команди Георгій Джанґірян не врахував, що води з-під крана у номері пити не можна. Спрага після виснажливих тренувань у хлопців була страшенна. Сифони, які стояли у лоббі, теж випорожнялися швидко, всім води бракувало. Втомлені, ми з Толею Дьоміним ідемо в найближчий гастроном воду купувати. Але одначе спраги вгамувати не вдавалося.

Черкаси, де ми зазвичай починали міжсезонку, досі згадуються з жахом. Ці 20 днів треба було просто пережити. Серьога Давидов рятувався тим, що брав з собою банку меду. Щоб сили звідкись черпати. Ми як працювали? Чотири дні тренування, п’ятий – вихідний. Правда, вихідним цей день теж важко було назвати. Починався він з тесту Купера, потім – сніданок, їдемо на ринок, купуємо фрукти і їдемо автобусом на човнову станцію на Канівському водосховищі. Там ділимося на екіпажі по п’ять осіб в кожному і сідаємо у вантажні баркаси, в яких лише одне весло – кілограмів 25 кожне. Один сидить на кілі, четверо веслують. «Ось цей острів бачите? Прямуєте до нього», – каже Богданов. Плисти доводилося через фарватер. Крім усього, під водою на підводних крилах ходили ракети. То ж не машина, вона не поверне. Так ось, хлопці ледь не опинилися на шляху цієї ракети. Метрах у десяти розминулися. Врешті, доплили. На острові розміром 40-50 квадратних метрів тренер дозволяв відпочивати – засмагати, плавати. Години дві. А потім веслуємо назад у зворотньому напрямі.

Тест Купера в нас теж був особливим. Кожного наступного дня свій результат треба було покращувати. Ті, хто не покращував, опісля виконували комплекс – «від одного до 12-ти». Моє щастя, що бігав я непогано і завжди свої показники покращував. Зазвичай на подолання трьох кілометрів під час тесту Купера дається 12 хвилин. Мій найкращий результат становив 10.24.

Жили ми в готелі поруч з Канівським водосховищем. Спускаємося звідти і вже поруч з водою. Тренування на піску – це теж було щось особливе: натягується гумка на висоті вище коліна, треба через неї перестрибувати. Починаєш стрибати і застрягаєш у піску щораз більше. Аж до того, що, вибачте за вираз, занурюєшся ледь не по яйця. Здійснюєш 20 таких стрибків, потім хапаєш мішок, біжиш з ним 15 метрів, огинаєш фішку чи прапорця і повертаєшся назад. Я був у числі трьох найважчих у команді, важив понад 80 кг, тому й мішок носив найважчий, 50-кілограмовий. Після того – ще 20 стрибків. Це все треба було виконати за хвилину. Це якщо граємо в три ланки, а якщо в чотири – за 45 секунд. Тобто вправа адаптована до ігрового часу на майданчику. Так проводимо «три періоди» по сім підходів у кожному. Якось чоловік, котрий відпочивав поруч підходить і запитує: «Можна я стрибну?» Стрибай. Стрибнув неборака в один бік, а назад відштовхнутися вже не може. «Як ви це робите?» – дивувався він.

Зірковий нападник ЦСКА Владімір Петров, Олег Ісламов, Анатолій Степанищев

Повторюю: ці 20 днів було треба пережити. На початку Анатолій Васильович говорив: «Хлопці, я вас всіх забув. Хто як працює, той так і буде грати». На зборах зазвичай знаходилося 35-40 гравців, вже натаскували київську молодь. Женька Шастін на льоду красенем був, а ці збори йому давалися надзвичайно важко. Мабуть, це пов’язано з комплекцією. Після зборів Богданов оголошує зарплату. І знімає Шастіна з «вишки» (250 рублів – авт.) на стольник. Так щороку. Поки чемпіонат не починався, Женька місяці півтора сидів на 100 рублях. Але починали грати і Шастін знову мав максимальний оклад. Пізніше він трохи призвичаївся до цих навантажень, але спочатку пробігав чотири кола під час тесту Купера і падав без сил.

Насправді Женя ще не застав раннього тренера Богданова. Коли ми завершували збори 24-кілометровим кросом. Бігли через ліс, тренери фіксували нас вздовж дистанції на трьох точках. Ще півбіди, якби це був гладкий біг, але ж ми пересувалися по перетнутій місцевості. Кілометр мали долати за п’ять хвилин. В ході всієї дистанції у цей час вклалися не більше шести хлопців. Серед них був я. 14 просто добігли ці 24 кілометри до кінця. 8-10 гравців сходили з дистанції. Тих, хто «не допрацьовував», у вихідний день вивозили на стадіон «Спартак». Поруч із ним був басейн. Після тренування на битумній доріжці в 40-градусну спеку, яке тривало приблизно годину і 40 хвилин ми падали у воду і хвилин 30 відкисали. Поки не помітив, що ми висимо на тросах, які розділяють доріжки, Богданов. «Ні-ні, так не піде. Ви будете плавати», – каже Анатолій Васильович. І ми почали плавати – перших вісім проплили, їх змінили наступні. Навіть під час відпочинку ми працювали.

– В підсумку ця каторжна робота принесла «Соколу» єдину в його історії бронзу чемпіонату СССР у 1985-му.
– Ця мить в мене назавжди має гіркий присмак. Ми перемогли 26.02.1985 7:1 вознесенський «Хімік», я радісний прийшов додому. Ми так довго до цього йшли, я капітан цієї команди – щастя! Коли отримую дзвінок з Новосибірська, яким мене сповістили, що помер тато. Анатолій Васильович подбав, щоб мені з дружиною швидко купили квитки і з вінком від клубу ми вирушили до Новосибірська на похорон. Батькові тоді було всього 58 років. Богданов дав мені чотири дні, я повернувся через сім-вісім. Тренер навіть нічого не сказав.

«Автівка, зроблена спеціально під мене, з надписом «Олег Ісламов»

– Чому бронзовий сезон виявився останнім для вас у «Соколі»?
– Міжсезонку я ще почав з командою, проходив збір у Домбаї, на Північному Кавказі. А після того отримали рознарядку – відбувати в закордонні команди. Отримали квоту. Оскільки гравці ЦСКА і «Динамо» були невиїзними, вибір випав на гравців інших команд. Так Толя Дьомін і спартаківець Віктор Шалімов виїхали в Австрію, латвієць Гельмут Балдеріс – у Японію, а я – у Західну Німеччину. При цьому в Гамбурґ я виїздив не від спорткомітету, а від фірми «Лада». Власники команди були дистриб’юторами цього концерну в Західній Німеччині. Я, по суті, був рекламним обличчям. Перед тим мені подарували нову автівку, зроблену спеціально під мене – червону, з надписом «Олег Ісламов».

– Анатолій Богданов не був проти, щоб ви пішли?
– Ми виграли бронзу, досягнули для «Сокола» тої вершини, на якій він досі не був. Я був найбільш віковим гравцем команди, мені було 32. Тому ні Анатолій Васильович, ні партійне керівництво перепон не чинили ні мені, ні Толі Дьоміну. Богданов вже мав намір омолоджуварти команду.

Хоча, звісно, сили грати в мене ще були. Так вийшло, що ледь я перебрався в Німеччину, як на товариські матчі до Дюссельдорфа в кінці сезону перед чемпіонатом світу прибула збірна СССР. З киян у тій команді був Мишко Татаринов. Я приїхав, щоб подивитися. Вітаюся з совєцькими хокеїстами, коли підходять тренери Віктор Тіхонов і Владімір Юрзінов, з якими до того особисто не контактував ніколи. Тиснуть руку і кажуть: «Олеже, дякуємо, що так сильно тут презентуєш наш хокей». Приємно було, що такі люди мене відзначили.

– Заробітки в «Гамбурзі» вас влаштовували?
– Як сказати? Клуб на мене виділяв 7000 дойчмарок, а на руки я отримував лише 1650. Інші кошти перераховувалися в спорткомітет. Та одначе для Німеччини це були серйозні гроші. При цьому, що то була не Бундесліга, а Оберліга. В паузі у чемпіонаті ми проводили товариські матчі з клубом Бундесліги (DEL) «Ландсгут». За них тоді виступав дуже пристойного рівня оборонець Алоїс Шльодер. За нас тоді грав Еріх Кюнгакль, легенда німецького хокею, котрий виступав у Швейцарії, за «Ольтен», але на ці виставкові матчі приїхав пограти за нас.

Я тоді провів лише період, грав у ланці з Кюнгаклем. Віддав йому результативний пас і після перших 20 хвилин ми вели 2:1. А далі грати не зміг, бо напередодні в матчі чемпіонату проти «Крефельда» в ігровій ситуації отримав ключкою в ніс. Ніс був на боці. Мені наклали шви, гру проводив у масці. Правду кажучи, взагалі не хотілося в такому стані виходити на лід, але рекламні зобов’язанні змусили. Перед грою мене, Кюнгакля і Шльодера катали в кузові нової «Лади». Сиджу з перебитим носом, величезним синяком – гарно! Після того матчу, до речі, «Ландсгут» виходив з пропозицією, щоб викупити мене до себе. Але керівництво «Гамбурґа» відмовило. Шкода, бо це зовсім інший рівень та інші гроші.

-Тоді, у 1985-му, розуміли, що Німеччина – то всерйоз і надовго?
– Ні. Але перед кожним сезоном перед нами ставилися завдання і ми їх виконували. Рівень моєї гри керівництво клубу влаштовував, тож у міжсезоння контракт продовжували. При цьому передсезонну підготовку завжди проходив з «Соколом». Вдячний Богданову, що йшов мені назустріч. Анатолій Васильович мені завжди говорив: «Якщо не хочеш виїжджати, візьму тебе назад у «Сокіл». Але при цьому розраховував на мене вже як на оборонця. «Я ж все життя вперед бігав, назад мені важко буде», – відповідаю. «Нічого, з підкатика», – жартує Богданов.

“Сокіл” 80-х. Олег Ісламов стоїть, опершись на борт

– В «Гамбурзі» ви провели три сезони, а потім у вашій кар’єрі була п’ятирічна пауза. Чому?
– Вирішив повернутися до Києва. Правда, коли приїхав, підходить асистент Богданова Броніслав Самович: «Олеже, бажання ще пограти є? У Воронежі гарні умови, відразу машину дають». Але в мене на той час все було, тому відмовився. Працював дитячим тренером з хлопцями 1976 і 1980 року на АТЕКу. У школі «Сокола» тоді вакансій не було, але Богданов казав, що пам’ятає про мене. І ось зателефонував Олександр Сеуканд: «Приїдь, з тобою хоче поговорити Богданов». Він запропонував бути асистентом Сеуканда в другій команді. Та я відмовився, бо вже отримував задоволення від роботи з дітьми. Та й керівництво на АТЕКу носилося зі мною так, що гріх було йти.

«Судді були куплені, нині про це можу говорити сміливо»

– На зорі Незалежності ви входили в тренерський штаб молодіжної збірної України (U20). Можна сказати, що то був ваш перший досвід роботи з дорослою командою.
– Тодішній голова Федерації хокею України Анатолій Хорозов запропонував стати помічником Віктора Чібірєва. Ми почали підіймати український хокей з самих низин чемпіонату світу. Базовим роком тоді був 1973-й, але з нього в нас були лише Діма Підгуський, Толя Ковешніков, Олег Полковников і Сашко Сухенко. То з тих хлопців, які були на провідних ролях. Кістяк команди складали хлопці 1974 року – Вадим Шахрайчук, Артем Остроушко, Віталій Семенченко, Коля Майко, Слава Завальнюк. А фантастична гра у воротах на перехідному турнірі в Мінську Кості Сімчука допомогала нам посісти перше місце. Особливо в тому матчі, коли ми перемогли 1:0 Казахстан. В ту команду ми вже залучали й хлопців 1975 року народження – Серьогу Климентьєва, Діму Марковського.

Щоб вийти в групу С, після Мінська ми грали ще в Ризі. Основними суперниками там були господарі, латвійці. Перед матчем з ними Сімчук сказав: «Забийте один, а я не пропущу». Трибуни були забиті вщент. Судді були куплені, нині про це можу говорити сміливо. Але ведемо 1:0, граємо втрьох проти п’яти. Костю просто заштовхали у ворота разом з шайбою, яка була в пастці. Порушення? Ні, гол – 1:1. Хвилин за вісім до завершення знову граємо в меншості – чотири проти п’яти. Проте Підгурський зміг зробити перехоплення, трохи пройшов і як ахнув від синьої в саму «дев’ятку», що голкіпер латвійців Самойлов навіть не поворухнувся – 2:1! Після того нас знову на півтори хвилини залишили в подвійній меншості. Але хлопці вистояли. Коли гра завершилася, йду, щоб подякувати суддям. Ті сидять на лавочці обличчям до мене. А перед ними не бачить мене і матюкає рефері триповерховим матом Гельмут Балдеріс, котрий тоді відповідав за збірні Латвії: «Ви, п…ри, за що ми вас три дні годували-поїли?!» Судді бачать, що я позаду і бояться вставити слово.

Читайте також: Костянтин СІМЧУК: «У 19 років став директором, але уві сні ловив шайби»

«Всі були шоковані, коли мені без наркозу робили два шви»

– Наша молодіжка почала сходження, але ви з нею більше не працювали, бо в 1993-му знову повернулися в Німеччину і 39-річним поновили гравецьку кар’єру. Як так сталося?
– Ще коли виступав за «Гамбург», у мене там з’явився друг – канадець з балканським корінням Джош Кісут. Ми добре розумілися, бо розмовляли однією мовою. В Німеччині він виступав вже п’ять років і перестав вважатися легіонером… Десь наприкінці 1993-го отримую дзвінок. «Олег Ісламов?» – запитують. «Так». «З вами хочуть зустрітися». На зустріч прийшли українець, іноземець і перекладач. Обоє виявилися друзями Джоша. Три дні ми спілкувалися, а коли прощалися, передав Джошеві листа з гостинцями – чорною ікрою і пляшкою горілки. Написав, чи може він посприяти, щоб я повернувся в Німеччину. Це виявилося нескладно. Люди пам’ятали, що забивав по 70 шайб за сезон. Невдовзі телефонують з Берліна: «Бери з собою ще двох хороших гравців». Так я знову опинився в Оберлізі, був граючим тренером у команді «Берлінер Шліттшуг». Жив по сусідству з Сергієм Бубкою.

Щоправда, грати вже було значно складніше, ніж у 80-ті. Річ у тім, що в Оберлізі з’явилося багато легіонерів, тоді як у часи моїх виступів за «Гамбург» іноземців на всю лігу було лише двоє. Причому заїхали сильні легіонери. Що казати, якщо за «Гернер» грав олімпійський чемпіон Калґарі-1988, триразовий чемпіон світу Сєрґєй Свєтлов. А в нас команда була слабка, боролася за виживання. Виходить 22 гравці на лід перед матчем, повних чотири п’ятірки, а на лаві дивлюся – п’ятьох вже немає. Отримали своїх 50 марок за вихід на лід і втекли. Я був лідером команди, закидав багато, але команда одначе програвала. Все в «Берлінері» трималося на мені. За команду виступав форвард Детлеф Радант. Пристойний такий, за збірну НДР багато років грав. Якось заробляємо булліт. «Детлефе, йди бий», – кричу. «Шеф, сам!» – відповідає той…

В підсумку через проблеми з фінансуванням до нового року команда розпалася. Мене відразу запросили запросили в команду регіональної ліги «Ростокер». Правда, все виявилося непросто, бо права на перехід не давала Німецька федерація хокею. За два дні до закриття заявки зателефонував до Києва, Хорозову, пояснив ситуацію. Анатолій Миколайович сказав, що секретар у відпустці і допомогти буде складно. Втім, у заключний день факс прийшов і виступати мені дозволили. В першому ж матчі грали в Гамбурзі і я закинув п’ять шайб. Виграли ми тоді з «Ростокером» Кубок Реґіональліги, хоча до мого приходу команда посідала передостаннє місце. Ми виграли всі матчі, я забивав, здається, в кожному.

У фіналі перемогли 7:2, причому в одній з перших двох змін оборонець суперників, німецький казахстанець розсік мені ключкою обличчя. Ми вже вели 1:0, але всі розуміли, що якщо не гратиму, команді буде важко. Лікар каже: «Олеже, ти на лід більше не виходиш, тут шити треба». Просидів я на лаві з пластирем до кінця першого періоду, а в перерві кажу: «Шийте». Всі були шоковані, коли мені без наркозу робили два шви. У підсумку в тому фіналі я забив п’ять шайб. Всі були шоковані, адже досі «Ростокер» у своїй історії не вигравав нічого.

В підсумку відіграв у цій команді ще шість сезонів, до 2001-го. Може, грав би ще. Якби не особисті образи одного з колишніх гравців команди, який став президентом клубу. Зі старим президентом клубу Удо в мене були прекрасні стосунки. Перед нами завжди ставилося завдання – потрапити до фіналу плей-оф. Ми туди виходили і програвали. Річ у тім, що для підвищення в класі був потрібен бюджет 1 мільйон марок. У нас було 700 тисяч. Росток – то ж місто Східної Німеччини. Після об’єднання німецьких земель у Ростоці позакривалися заводи і грошей не було. Але тим не менш, нижче свого рівня ми не падали.

Поки в 2001-му не змінився президент. Коли я прийшов у «Ростокер», цьому хлопцеві було 28 і він був лідером команди. Ще як хокеїст. На одному з тренувань віддаю різку передачу і шайба, зрикошетивши від ключки, летить цьому гравцеві в обличчя. Вийшло, що я вибив йому зуби. Мало того, що перестав бути лідером, так ще й ця прикрість.

Хлопець виявився злопам’ятним, тож коли став президентом клубу, почав мене гноїти. То за умови, що продовжував виступати, грав уже в обороні. Підставляв мене як тренера, щоматчу отримував п’ятихвилинний штраф. Ситуація важка, бо ж мова про людину, яка має платити мені зарплату. Але після чергової гри підходжу і кажу: «Єнсе, якщо ти будеш вилучатися – сидітимеш на лавці». В підсумку так і було – президент опинявся поза складом. У підсумку не допрацював до завершення контракту двох місяців. Поїхав до Києва і вирішив не повертатися.

“Олег танцює, як Майкл Джексон”

– Пропозиції з інших німецьких команд були?
– Були, на пристойні гроші. Але так вийшло, що тоді помер тесть. Сім’я залишалася без чоловіків. Часи були непрості, дружина попросила, щоб уже нікуди не їхав.

– У Києві роботу мали?
– Так. Підійшов до Митрофанича (Василь Фадєєв, генменеджер «Сокола» – авт.), він мене влаштував дитячим тренером у «Соколі». Згодом працював у приватному клубі, два роки – в «Крижинці», ще коли була ковзанка над НСК «Олімпійський». У 2012-му знову повернувся в «Сокіл», працював з юніорською командою. Ми двічі поспіль виграли чемпіонат України.

– В сезоні-2015/16 ви навіть встигли потренувати команду дорослого чемпіонату України…
– Спочатку власник «Дженералз» Денис Лобановський кликав мене як тренера-селекціонера. Втім, мої функції виявилися непотрібними, адже команда на ту мить вже була вкомплектована. Варіант з київським «Рапідом» виник пізніше. Цю команду по суті зібрав зі своїх вихованців, на ту мить 19-20-річних. В інших командах грало по п’ять-шість російських чи білоруських легіонерів. Важко нам було, але серед восьми команд були шостими. За умови, що завдань перед нами не ставили, зарплати, за винятком двох-трьох гравців, ніхто не отримував. Час від часу, коли перемагали, отримували преміальні. Всім програємо, а мені після кожного матчу треба приходити на післяматчевий коментар. Що тут говорити? Доводилося вмикати стандартну платівку про те, що команда не мала передсезонки і таке інше.

Перед заключним виїздом у Дружківку, на матч проти «Донбаса», трапився казусний випадок. В нас тоді було два воротарі – Володя Степанков, який зараз воює, і Олег Хонін. Грати мав Хонін, але перед виїздом хтось у роздягальні на АТЕКу сховав Олегів шолом. Хлопець помітив втрату вже в Дружківці. Підійшов до тренера «Донбаса» Толі Степанищева, пояснив ситуацію. На моє прохання якийсь шолом знайшли. Дитячий. У ньому Хонін, до речі, ще й непогано, відіграв.

Лютий 2025-го. Стартове вкидання напередодні матчу “Сокола” і “Кременчука” здійснюють представники команди, яка 40 років тому виграла бронзу чемпіонату СССР – воротар Олександр Васильєв, оборонець Микола Ладигін, нападник і капітан команди Олег Ісламов та масажист Іван Пузиревич

– Олеже Хамітовичу, на завершення не можу не зачепити тої теми, яка нас усіх турбує найбільше. П’ятий рік триває повномасштабна війна. Що ви як етнічний росіянин, котрий більшу частину свідомого життя прожив в Україні, про це думаєте?
– Душа болить. Ніколи б не подумав, що два слов’янських народи будуть між собою воювати, що путін на таке наважиться. Мої діти і внуки народилися в Україні, я все це бачу з середини і не можу знайти бодай якогось виправдання цій агресії. В росії в мене залишився лише брат. Спілкуємося з ним, звісно, але тему війни намагаємося обходити. По телефону зараз про такі речі ніхто не говорить. Мені важливо знати, як брат почувається. Живе він сам, ні дружини, ні дітей не має…

Читайте також: Олександр ГОДИНЮК: У 90-ті в Канаді, пояснював, що українець, а не росіянин